Гра, що полюбила назад

Я не почав шукати перемоги. Я почав слухати. У тіні нічному світлі цифрових храмів — де алгоритми гомонять як давні гімни — я зрозумів: справжня перемога не кричить. Вона дихає. Вона зупиняється. Костиг був початкуючим, хто бачив кубики як шум: тепер я бачу їх як тишу перед гримом. Кожен оберт — це ритуал: не гембле, а угод з невидимим. Шанси не написані у зорах — вони виритовано в диханнях між пІвноччю й ранком.